Виховна година 3 клас - 7 Листопада 2016 - Філія "Сенкевичівська" Володимир-Волинського ліцею

провела виховну годину "Обереги рідного краю"

Мета: Ознайомити учнів з народними звичаями, повір’ями, духовними і побутовими оберегами; Виховувати і поглиблювати почуття любові до рідної домівки,отчого краю, рідного слова.

Формувати почуття обов’язку перед батьками, своїм народом.

На дошці вислови: “Людина завжди повинна пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком” О.Довженко.

“Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

Все, що зміг, народу”

О.Олесь.

Учитель – У всіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, буде покараний і Богом і людьми. Він блукатиме по світу, як вурдалака, і ніде не зможе знайти собі притулку, бо зрадив свій народ і забув історію свого коріння. То ж ми з вами продовжимо знайомство з народними звичаями, повір’ями, духовними і побутовими оберегами – символами, щоб виховувати і поглиблювати почуття гордості і любові до рідної домівки, отчого краю, рідного слова, формувати почуття обов’язку перед батьками і своїм народом. Бо без знання минулого не можливо творити майбутнє.

Отцівська хата, мамина пісня, дідусева казка, бабусина вишиванка, батькова криниця, старі жорна, макітра, горнятко, портрет на стіні найдорожчої людини, пожовклий від часу лист – трикутник, бойова нагорода, хустка, рушник, що зберігся у скрині, - усе це наша родовідна пам’ять, наші не пересічні символи, наші обереги.

Для кожного з нас найсвятішими є слова Мати, Батьківщина. Адже Батьківщина – це не тільки наша країна, а й рідна домівка і те місце, де ти народився й виріс, де минули найкращі роки твого життя. На священну українську землю прийшло, в наш час національного відродження, виринуло сповнене глибокого внутрішнього змісту слово Берегиня. Воно утворене від дієслова берегти, на означення оселі, хати. Сьогодні й піде мова про те, що саме ми повинні зберігати, не забувати, щоб наша Берегиня стала для нас священним місцем.

З Берегині починається і Батьківщина, рідна домівка (берегиня)…Яка вона?… Послухаємо вірші нашого земляка В.Симоненка “Рідна домівка”

Дедалі більше віддаляється від нас в шаленому темпі епохи, біленька хатина у вишневому садку, з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині – наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як матина пісня.

Біла хата, біла сорочка, біла свита… Це становило неодмінну національну прикмету українця.

З давніх – давен у народних уявленнях білі барва - це символ чистоти, морального здоров’я , душевної краси. Існувало повір’я, що тварини білої масті приносять добро. Коли говорили “біла рука”, “білі груди”, ”біла світлиця”, то мали на увазі “красива”

Тож і оселя наділена душею. А от яка вона, біла чи чорна – залежить від господаря.

Хата, як і людина, уміє плакати й усміхатися, вона може бути горда й сумна, пихата й доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає.

Якби нас навчили вклонятися рідному порогові, рідній мові, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими та милосердними.

Тож переступімо поріг хати, де ще залишився дух мудрих народних традицій, що споконвіку формували в родині добрі почуття , працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

Учениця –

Існував непорушний народний звичай: як тільки родина заселяла нове житло, у ньому обов’язково мала бути піч, стіл, пічна діжка.

Українська піч. Тут господиня готувала їжу, з’ясовувала свої стосунки з невісткою, навчала доньку поратися біля горщиків. У печі пеклися паляниці духмяного хліба з шишками, весільний коровай як символ добробуту, скакунці ( коржики із залишків від тіста). Чулися запахи борщу, каші. В печі не лише готували страву, вона створювала особливе родинне тепло, об’єднувала навіть розсварених чоловіка з жінкою, для дітей же була справді чарівним прихистком. Господиня завжди охайно білила піч, розмальовувала. За станом печі судили про охайність господині: “Яка піч – така й господиня”.

Учитель –

Коли піч випалена, а сім’я пообідала, всі предмети зайлали свої традиційні місця.Породжувалися в хаті глибока тиша і гармонія, здавалося, що всі предмети між собою починають тихенько шепотіти. Таку неповторну картинку описав М.Коцюбинський в оповіданні “На вітру”

Зачитується уривок з оповідання “На вітру”

“Помивши посуд після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполноч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялася до роботи та ще раз глянула на хату. В її хаті було чисто та гарно, як у квітнику. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо”.

Мисник у хаті знаходився праворуч від дверей. Уранці він був майже порожнім, а після сніданку аж яснів від чистоти і нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святковості.

Посуд господиня купувала на ярмарках перед святами. Треба було вміти вибирати горщики й макітерки, стукаючи горщик об горщик і прислухатися до дзвону. Твердий, чистий передзвін підказував, що горщик послужить господині багато років, бо ж недарма кажуть:”Тріснутий горщик не дзвенить”. Говорили ще й так: “купуєш горщик – подивись на гончаря”.

Розповідь про окремі експонати, що являються домашніми оберегами сім’ї учнів.

Особливу роль у хаті відіграє стіл.

Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як годови роду – він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою (з вишитим або тканим візерунком). На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали. Зі столом пов’язано чимало призабутих, цікавих традицій. Скажімо, вважалося за великий гріх стукати кулаком по ньому (казали, що тоді посваряться чоловік із жінкою). Не можна було й хлібину класти на стіл перевернутою. А коли окраєць падав зі столу, його піднімали й цілувати, щоб хліб не образився.

Час народження хліба… Це було справжнє, священодійство.

Багато чого можна було позичити чи взяти на тимчасове користування у сусідів, а ось пічну діжу ніколи не виносили з хати.

Вона вважалася святою і недоторканою, бо там народжувався хліб. Навіть у роки війни, коли люди покидали свої оселі, пічну діжу завжди брали із собою.

Хто знає, як пекти хліб і коли?

Учениця: Перед тим як пекти хліб, чепурили світлицю, зі скрині виймали рушник, яким щойно витерли руки, і з словами “ Бог на поміч” готувалося тісто. Замішане тісто в діжі накривалося теплою фуфайкою. Вчиняли тісто в четвер, а пекти вже треба тільки в жіночий день – п’ятницю. В день, коли пікся хліб, у сім’ї не повинно було бути сварок. Випечені паляниці клали на рушник, зверху теж накривали рушником, щоб хліб дійшов. На обід зі свіжим хлібом, як на свято, збиралася вся сім’я. Батько різав хліб, притримуючи його лівою рукою і притискуючи до грудей. Різати хліб треба тільки до себе. Окраєць давали дівчатам, щоб їх хлопці любили.

Учитель. Мудрою є народна педагогіка.Ніколи хліб не клали догори-бо це був великий гріх.Святим правилом було не залишати недоїдків хліба. “Доїж .дитино,хліб,у ньому залишилася вся твоя сила “, учили батьки дітей.

А які ще на Україні є звичаї ,традиції ,які без хліба не відбувається?

Учениця. Коли народжується дитина ,йдуть з хлібом ,виряджає мати сина –ув’язує в рушник житній окраєць ,справляють весілля чи

будують хату –приходять з книшем, йдучи на поминки –несуть паляницю, дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю. Болісно слухати, коли говорять, що хліб поганий. Поганим хліб не буває, то його спекли ненвдало.

Учениця . Наречена ,підносячи коровай , говорила : Даю , батько і мати , вам хліб та калину, прийміть до роду, як рідну дитину”.

Кажуть ,що не хлібом єдиним живе людина, але це тоді кажуть, коли хліб у нас є на столі .Ми вже звикли ,що хліб завжди існує в тісному поєднанні з рушником.А що ж це за домашній оберіг-рушник?

Хліб і рушник –одвічні людські символи . Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу.

Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили цю давньослов’янську св’ятиню. Прийняти рушник , поцілувати хліб – символізує духовну єдність , злагоду , глибоку пошану тим , хто виявив її. Цей звичай пройшов віки, став доброю традицією і в наш час.

Рушник на стіні – давній наш звичай. Не було жодної на Україні оселі, навіть найбіднішої, яку б не прикрашали рушники. Рушник – обличчя оселі, її господині. З рушником, як із хлібом, приходили до породіллі, вшановуючи появу немовляти в родині, з ним виряджали в дорогу батька, сина, під час шлюбу молоді ставали на рушник, зустрічали рідних, гостей, проводжали людину в останню путь, ним прикривали хліб на столі. Під час зведення житла рушниками, які потім дарували майстрам, застеляли підвалини, піднімали сволоки. Рушниками скріплювали купівлю- продаж домашніх тварин. Портрети були в рушниках як святиня.

Берегиня- це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли от своїх батьків та дідусів, чим збагатилися і освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом у цій хаті, - усе це, і є Берегиня.

Поглянемо на рушники. Кожен рушник – це окрема розповідь. Тут можна побачити гарні квіти, співучих пташок, неповторний орнамент. Часто на рушниках вишивали калину-оберіг, який зігрівав оселю.

Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завше сусідить у нашій добрій хаті, як ознака великої любові й незрадливості.

Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником прихованої у людині магічної сили, і водночас – це і оберіг.

Мова вишитих сорочок – це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць. То зворушливе поєднання символів, яке сягає сивої давнини. Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні візерунки, - все це було прагненням людини зласкавити добро, обійти лихо. Стилізоване зображення тварин, птахів гармонійно сусідять один з одним, хоча кожна їх деталь має свій голос. Хвиляста чи ламана лінії – не що інше, як безконечність життя.

Вишивали й обереги – візерунки, які нагадували чар-зілля, рослинний буйний цвіт, що перешкоджав злим силам увійти в душу. Тому й виникли візерунки-обереги на подолі сорочки, на краях рукавів, на комірцях.

Та чи не найбільше старалися вишивальці, зображаючи квіти. Адже червона калина – символ цнотливості, барвінок – немеркнучого життя, яблучне коло – кохання. Люди відображали у вишивках те, що бачили довкола себе, і свято вірили, що перенесене з любов’ю і заклинаннями на сорочку, воно довго оберігатиме від хвороб і лиха.

Пісня – це також оберіг. Вона народжується там, де збиралося багато людей-родина, де колисали дітей, де проводжали в далеку дорогу, де шлюбували, де вкладали серце і душу свого роду. А рід починався з батька й матері найдорожчих і найближчих людей.

І як прекрасно коли в сім’ї плнуе взаєморозуміння,повага,шанобливе ставлення.

Справжнім домашнім оберегом для кожного з нас повинні бути портрет батька й матері, обрамлений рушником. А з цього й починаеться повага, до свого роду до своїх батьків.

Багато поезій, прекрасних пісень про батька і матір, яких ми повинні завжди поважати, цінуватий кожен прожитий з ними день, робити для них якомога більше добра, бо ж ми перед ними у вічному боргу. Ми не повинні лишати своїх батьків ніколи самотніми, а оберігати їх родинне вогнище. Не заьбуваймо, що всі ми станемо батьками і своїм особистим прикладом в усьому маємо бути зразком для власних дітей. Багато мудрих заповітів залишила нам народна педагогіка. Я хочу розповісти вам одну повчальну історію, яку почув від старших людей

Дуже давно жила сім’я з трьох поколінь. От якось батько наказує сину: ”Приготуй на завтра візка, бабусю повеземо”. Повставали вони до схід сонця. Бактько виніс свою стару матір, посадив на візок, покликав сина і вдвох повезли. Заплакала стара, але нічого вже не могла вдіяти.

Коли приїхали до шурфу, розвернув батько возика і тихенько аустив його разом із бабусею.

Почув це батько і наче прокинувся, гірко заплакав і поліз до ями — вигягати матір і возика.

Чи правда це було, чи ні, але яка мораль цієї притчі?